Єпархіальний Інститут душпастирства подружжя та сім’ї свв. Йоакима і Анни

Стрийська Єпархія УГКЦ

«Не добре чоловікові бути одному…» (Бут 2, 18)

Універсальне покликання до любові можна реалізовувати у двох станах: одруженому і неодруженому. Кожний з них має свою специфіку та закономірність. Помилковим було б говорити, що якийсь із них по гідності є вищий, а інший нижчий. Обоє ведуть до спасіння, за умови, що зберігається основний принцип універсального покликання людини: щирий дар себе іншому. Оскільки лекція стосується саме подружнього життя, тому одразу переходимо до розгляду саме цього життєвого стану.

Перш за все, важливим буде зазначити, що подружжя є Божою установою, тобто плодом рук Божих, а не людським винаходом чи одним із наслідків еволюційного розвитку суспільства. Підтвердження цієї правди віднаходимо у словах самого Творця, записаних на сторінках Святого Письма: «Не добре чоловікові бути одному, створю йому поміч, відповідну для нього» (Бут 2, 18). Якої помочі потребує Адам? Він не може віднайти повноти сутті свого існування. Перший чоловік, не зважаючи на величезний потенціал, яким обдарував його Господь (Адам був найдосконалішим творінням у Раю), переживає в певному сенсі пустку свого існування. Його людська природа, за прикладом троїчності Бога, спрагла інтерперсональних стосунків для здійснення щирого дару себе іншому, автотрансцеденції (виходу поза себе), реалізації акту любові. Все його нутро, а особливо тіло, вказує йому, що він не є самодостатній. Адам потребує собі подібного (персону), хто б допоміг йому зреалізувати його основне покликання, а відтак і віднайти суть свого життя. Ось чому, коли Господь творить жінку, Адам із зачаруванням промовляє: «Це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла» (Бут 2,23). В особі Єви, Адам отримує поміч відповідно до нього (рівну по гідності) з якою, через взаємний та щирий дар себе, він віднаходить зміст власного життя. Таким чином Господь засновує інститут подружжя, згідно якого «полишає чоловік свого батька і матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Бут 2,24).

о. Тарас Бабій