Єпархіальний Інститут душпастирства подружжя та сім’ї свв. Йоакима і Анни

Стрийська Єпархія УГКЦ

«Не бійтеся сьогодні підійти до батька, підійти до матері і поцілувати їхні руки» – о. Павло Дроздяк

У нашому житті так важливо є дякувати. Маємо дякувати своїм батькам за недоспані ночі, за те, що своєю невтомною працею втілювали наші мрії. Маємо дякувати нашим близьким, нашим рідним, тим, які завжди поруч і розділяють наші мрії і тривоги. Але найважливіше – за все дякувати Богу. Апостол Павло, навчаючи нас, каже: «Завжди радійте. Моліться без перерви. За все дякуйте: така бо воля Божа щодо вас у Христі Ісусі» (1 Сол. 5, 16-18). Про неймовірну історію великої жертви та любові братів Дюрерів, та про важливість сказати «дякую» своїм батькам розповідає адміністратор парафії Святого Духа Львівської Архиєпархії УГКЦ, капелан Львівської міської ради отець Павло Дроздяк:

«Сьогодні хочу, щоб ми поговорити про вдячність. Адже, коли ти є вдячний, то, справді, розумієш, наскільки ти є багатий, то, справді, розумієш, що сказавши слово «дякую», ти можеш багато чого осягнути для себе, ти можеш відчути те, що довкола тебе є багато добрих людей, які поруч, які тобі допомагають, які дають тобі можливість розвиватися, які дають тобі можливість йти у життя. Тому нам так важливо навчитися повсякчасно дякувати. Пригадую одну таку ремарку. Одного разу ми із сином йшли разом і зустріли наших сусідів. Ми привіталися, гарно поговорили і на завершення я їм кажу: «Все, дякую! Гарного дня». Після цього ми розійшлися, але від сина я почув такі слова: «Тату, а за що ти дякуєш?» Тому мені довелося синові пояснювати, що кожна зустріч, кожна мить є дорогоцінним даром. І коли ти за цю мить дякуєш Богу, коли ти кажеш «дякую», то, справді, відчуваєш себе щасливим, тому що розумієш, що в житті не буває випадковостей.

Я пригадую собі Альбрехта Дюрера, який народився у XV ст. і був чудесним художником. Він написав чимало шедевральних картин, але одна із них – це картина «Руки, що моляться».

Здавалося би все зовсім просто, бачимо руки, які складені, руки, які неначе обрали цей жест, який нам говорить про молитву, але ця картина Дюрера має дуже сильний підконтекст. Коли ми поглянемо в історію написання цієї картини, коли ми поглянемо на багатодітну сім’ю, у якій було вісімнадцять дітей, то зрозуміємо, що батьки, напевно, працювали над тим, щоби кожній дитині подарувати мрію. І ця мрія в цей час для когось була досяжною, для когось – ні. Але батьки працювали постійно для того, щоби забезпечити дітям щасливу долю. І таким чином два брати Дюрери, один з яких Альбрехт, мали чудесний талант до малювання, і напевно хотіли продовжувати своє навчання, вони мріяли про те, щоби навчатися. Але вони розуміли, що таку мрію може осягнути лишень один, адже батькам не по силі давати дитину в Нюрнберг для того, щоби вона змогла продовжити своє навчання у школі мистецтв. Одного разу, коли брати вийшли, то вирішили поступити наступним чином: вони вирішили підкинути монетку і, власне, на чию користь випаде ця монетка, той поїде вчитися в Нюрнберг, а коли завершить навчання і почне працювати, після чого зможе оплатити навчання для свого брата, який має залишиться, щоби працювати і продовжувати втілювати в життя чиюсь мрію. Сталося так, що ця доля випала для Альбрехта-молодшого, який поїхав на навчання, який від самого початку навчання в школі показав себе надзвичайно талановитою дитиною і чудесним художником. І ось коли він вже зумів добитися певних результатів, коли його роботи почали цінуватися у мистецькому середовищі, тоді він повертається до свого невеличкого містечка. Дюрер зустрівся зі своїм братом, обійняв його і сказав про те, що тепер настав і його час втілювати свою мрію у життя, адже він мріяв стати талановитим художником, він мріяв писати картини. Дюрер-старший опустив голову і сказав про те, що його час вже пішов, що він вже не стане тим, ким колись мріяв стати. Адже в його руках не має вже такого місця, яке не було би поламане, немає вже такої чуттєвості у руках для того, щоби тримати пензля і творити тонкі шедеври. Дюрер-страший сказав про те, що мрія брата здійснилася і, справді, він за це вдячний Богу.

Який жест старшого брата у відношенні до молодшого, яка велика жертва була складена і яке розуміння того, що ти є поруч мене, ти – моя рідня. Ти є той, який втілив мою мрію у життя, і як важливо навчитися говорити «дякую». І виразом тієї вдячності Альбрехта Дюрера по відношенні до свого брата було творення цього шедеврального твору «Складені руки». Це руки, які показують усю реальність життя. Це руки втомлені, знищені, деформовані, але які складені разом для того, щоби творити цю спільну молитву, для того, щоби просити Господа і надалі творити територію миру у своїй сім’ї, у своїй родині. Таким чином цей жест Альбрехта Дюрера став таким увіковіченням і вдячністю братові за його жертву, яку він склав заради того, щоби його брат став відомим художником і прославився на весь світ. Ці слова вдячності важливі для кожного з нас.

Сьогодні варто подякувати Богу за своїх батьків: за тата, за маму. Подивіться на руки своїх батьків, подивіться уважно, подивіться на ті руки, які втомлені від важкої праці для того, щоби сьогодні я міг бути гарно одягнений, щоби сьогодні я міг бути при посаді, щоби я міг працювати, займатися бізнесом. Адже все те мені не впало з неба, все те відбулося жертвою тих, хто мене любить, – моїх батьків. І тому так важливо нам, йдучи до завершення календарного року, йдучи до зустрічі Христа у Вифлеємі, навчитися дякувати. Дякуймо Богу за тих, що люблять нас, які жертвують сьогодні заради мене. Так хочеться, щоби ми зрозуміли і оцінили четверту Божу Заповідь: «Шануй батька і матір, і добре тобі буде, і довго проживеш на землі». Як важливо нам, дітям, усвідомлювати те, що не одну недоспану ніч вони прожили, не одне їхнє серце тривожилося і часами розбивалося від нашого нерозуміння цього добра, яке вони робили для нас. Як важливо сьогодні зрозуміти життя наших батьків, які перебувають далеко на чужині, працюючи. Як важливо сьогодні зрозуміти те, що вони поїхали туди не через добре життя, що вони поїхали туди не через те, що їм хочеться позбутися і втекти від всього, ні. Вони поїхали туди, щоби ми, які є тут, мали краще життя, мали більше можливостей. Тому так важливо сьогодні оцінювати працю кожного батька і кожної матері, які перебувають далеко на чужині. Важливо є розуміти те, що ці кошти є зароблені цією важкою працею і пекельною самотністю, яка виїдає внутрішній глибокий світ. Як важливо нам навчитися за все дякувати своїм батькам, дякувати за ті втомлені руки, дякувати за цю мрію, яку ми маємо можливість осягнути. Ми, батьки, працюємо на мрію наших дітей. Не бійтеся сьогодні підійти до батька, до матері і поцілувати їхні руки, подякувати їм за цю жертву, яку вони склали. Не бійтеся сьогодні прийти і подякувати за дар їхнього життя, не бійтеся прийти до храму і сказати: «Боже, дякую тобі за все, що я маю». Перестаньмо нарікати, перестаньмо впадати в депресії, перестаньмо впадати у стани, які є незрозумілими, які є покликані нашою внутрішньою лінню, небажанням над собою працювати. Навчімося дякувати Богу за все, навчімося дякувати так, як чуємо у цій розповіді про двох братів, про двох Дюрерів, які пожертвували всім, заради один одного».

 

За матеріалами Велич Львова