ДЕСЯТА МІЖНАРОДНА ЗУСТРІЧ СІМЕЙ

Рим 22-26 червня 2022 р.

Доповідь №5

Сім’я Луїджі та Марії Бельтраме Кваттроккі – жива клітина, що провадить до святості.

Доповідачі: Francesco Beltrame Quattrocchi, Andrea Bicchiega e Patrizia Marchegiani.

Переклад: о. Назар Юзвяк

«Луїджі та Марія Бельтраме Кваттроккі, що проживали в Римі в 1900-х роках, стали першим подружжям у історії Католицької Церкви, беатифікованими не окремо, а як подружня пара. Це [проголошення блаженними авт.] сталось за часів папства святого Івана Павла II у соборі Святого Петра, 21 жовтня 2001 року».

«Ми є родичі по лінії мого батька, але згодом вже в дорослому віці, у 2009 році я був всиновлений їхньою донькою Енрікеттою, яка вже є преподобною, і яка таким чином показала знак відкритості двох блаженних [батьків авт.], вже тут на земному рівні, та намагалась донести до людей різних верств досвід моїх прийомних дідуся та бабусі та їх чотирьох дітей».

Франческо зауважує, що він не мав можливості особисто знати Луїджі, тому що той помер у 1951 році, за два роки до народження Франческа, проте Франческо стверджує, що він мав за честь та дар бути в певною сенсі свідком підходу до життя Луїджі та Марії та їхніх напрацювань протягом кількох десятиліть. Саме тому Франческо вважає за обов’язок відкрити світові цей приклад святості подружжя та не таїти його у собі.

«Це були звичайні люди, які сформували абсолютно нормальну сім’ю, здатну день за днем, з постійною послідовністю прикладу та молитви, допомагати своїм дітям навчитися жити, думати, діяти в радості усвідомлення того, що Небесний Батько їх завжди любить, і з усвідомленням того, що вони мають можливість, силою Божественної благодаті, любити його вільним серцем, понад будь-яку перешкоду чи навіть пристрасть.

Луїджі та Марія пережили народження своїх дітей як посилення, і так без того міцного, зв’язку любові, бо були вражені дітьми, які були для них [Богом авт.] довіреними дарунками. Для них це була дуже чітка відповідь на запитання для чого дане життя і, відповідно, як краще його пройти, власне прагнучи пізнати справжню його цінність».

«Таким чином, вони пройшли зі своєю сім’єю столітню історію і, натхненні Ісусом, дарували своїм чотирьом дітям постійну турботу. Їхня сімейна клітина була структурована так само, як і будь-яка жива клітина, як «генератор дій», здатний слухати і бути почутим, що є незамінним елементом для діалогу з іншими, навіть в екуменічному сенсі, без будь-яких упереджень».

Звідси існувала повага до Луїджі та Марії за їхню гостинність до кожного, хто стукав в двері, з будь-якої причини та в будь-який час. [Франческо] пригадує, що в дитинстві, завжди у центрі обіднього столу стояв телефон для того, щоб завжди бути готовими допомогти тим, хто цього потребуватиме, навіть коли вони їли, навіть коли були вдома гості.

«Луїджі та Марія робили акцент на вихованні дітей, як основній цілі щоденного життя, щоб проявити конкретні результати їхньої взаємної любові, що зароджувалась ще в молодості та інтенсивно та поступово розвивалась протягом довгого періоду життя саме завдяки їхньому вибору. Завдяки такому стратегічному баченню їм вдалося робити прості речі у надзвичайний спосіб, у часи, іноді дуже складні, як-от період двох світових воєн, у часі яких вони також були активними, особливо за участі їхніх дітей».

«Після італійського перемир’я, 8 вересня 1943 року, до кінця Другої світової війни, їхній будинок став надійним притулком для кількох десятків політично переслідуваних євреїв, таємних дисидентів. Вони їх приймали по черзі, одягнених як бенедиктинці з оригінальними посвідченнями особи, щоб дозволити їм добратися до станції «Терміні», контрольованій німецькими військами, а звідти поїздом до «Південного Царства»».

«Сім’я Бельтраме Кваттроккі діяла рішуче та синергійно для ефективного управління цією високонебезпечною операцією: німецьке командування фактично базувалося у будівлі поруч їхнього дому. Враховуючи той факт, що вони [сім’я Бельтраме] були рішучими та енергійними людьми у всіх відношеннях, я завжди розглядав цю операцію як спонтанний акт великої щедрості по відношенню до інших.

У 2012 році працівники державної поліції Італії сповістили мені, що це була операція координована союзними спецслужбами. Мені були передані копії секретних документів УСС США, пізніше ЦРУ) і документи про військову службу отця Тарчізіо та отця Паоліно. Ці документи офіційно підтверджують що два брати-бенедиктинці в тісній співпраці з монастирем та муніципалітетом Суб’яко (звідки були взяті оригінали ряс та перевірка особи для фіктивної перевірки на справжність) […] Зрештою, те, що відбувалося в їхньому домі, було зрілим плодом їхньої турботи як батьків про своїх дітей, у відповідності з тим навчанням яке було їм дано багато років назад».

«Конкретним і взірцевим прикладом піклування, натхненним цінностями Святого Євангелія, став вчинок Луїджі в 1924 році коли два його сини Філіпо та Чезаре відчули покликання до служіння Богу. У той час ця новина поширилась серед друзів і знайомих Луїджі, який у той час займав високу посаду у Королівстві Італії і був авторитетним і вельми шанованим у своєму оточенні. Додому приходили пропозиції та поради, що двох хлопчиків треба відправити до Григоріанської школи: вони, безперечно, здобули б чудову церковну кар’єру: монсеньйори, єпископи тощо. Луїджі зібрав Філіпо та Чезаре за столом і, дуже просто, сказав їм: “Послухайте, сини мої, якщо ви маєте намір здобути кар’єру, я готовий допомогти вам в університеті у всьому, що ви вільно оберете, але якщо ви вирішите стати священиками, ви повинні пообіцяти мені, що завжди будете простими священиками, тому що Боже покликання, якщо воно справжнє, – це зовсім інше, ніж засіб для здобування кар’єри”. Це послання було дуже ясним, сини добре його зрозуміли і, найголовніше, вони ніколи не зраджували обіцянку, дану своєму батькові».

Любовні листи між ними та листи до їхніх дітей, ті що були зібрані та опубліковані, є важливим свідченням ставлення Луїджі та Марії. Любовні листи, якими вони обмінювалися, позначають їхній шлях спілкування та прогресивної гармонії, яку тільки можна уявити у музичних термінах, починаючи з налаштування їх інструментів, час прелюдії їхнього кохання, завершуючи справжньою подружньою симфонією, де зустрічаються у міцній душевній злагоді. Є також листи до дітей, які свідчать про безперервну турботу про них. Яскравим прикладом глибини душі є лист Марії двом своїм синам – вже бенедиктинцям з монастиря в м. Пармі, датований 1926 роком, де вона настановляє синів не судити інших, а обрати правильний шлях до власного освячення: “Діти мої, пам’ятайте, що ви тут для того, щоб освячувати себе, а не судити про святість інших”.

Луїджі і Марія добре знали важливість письмового листа, як можливість повністю і продумано передати свою думку про певну подію в певний момент так і для того, щоб залишити своїм дітям приємні спогади про постійну їхню турботу про їхню клітину сім’ї, знаючи, що вона продовжуватиме жити далеко за межами їхнього земного життя, тобто у  вічності. Можна сказати, що вони змогли розробити та реалізувати довгостроковий план, створивши модель сім’ї, яка, безумовно, може доповнюватися іншими засобами та змінена відповідно до різних культур та географії. У цьому сенсі новаторським історичним фактом є те, що вони взяли на себе зобов’язання постійно та уважно будувати та зберігати модель сімейного затишку під керівництвом Ісуса, здатними вести діалог з усіма іншими сім’ями, навіть тими, що сильно відрізняються від їхньої моделі, щоб мати можливість повністю усвідомити цінність дару життя.

Луїджі і Марія чудово розуміли, що omnia mutantur et cuncta novantur, тобто всі речі змінюються і що саме завдяки цим змінам можна досягти успіху в збереженні їхньої первісної цінності, яка постійно оновлюється. Їхнє запрошення до того щоб бажати та любити один одного у маленькому середовищі  сім’ї може бути прийняте кожним на благо майбутнього, щодня проявляючи велику довіру до Божого плану. Слід наголосити, що їхній приклад не тільки доступний для кожного, але й його легко можна застосувати у житті.

Сім’я Андреа та Патриції, яким довелося якимось чином підхопити естафету Луїджі та Марії та розповісти про свій досвід, є лише одним із доказів цього через кілька десятиліть. Але те, що створили Луїджі та Марія, дозволяє усвідомити той шлях, що веде до святості, постійну та всебічну турботу про свою сім’ю: один із основних секретів щасливого спільнотного життя.

Розповідь нашої сім’ї «бачення з висоти» (доповідачі: Андреа Бік’єга і Патриція Марчеджіані)

«Ми не знали безпосередньо блаженних Луїджі та Марію Бельтраме Кваттроккі. Вони померли до нашого народження. Останньою померла Марія у 1965 році. І все ж ми можемо стверджувати, що саме вони надихнули нас, дали поштовх для того, щоб ми прийняли Таїнство Подружжя. Їхню доньку Енрікетту – тепер теж преподобну – ми добре знали, вона навіть була свідком на нашому весіллі».

«Я [Патриція] та Андреа дуже різні не лише за темпераментом, а й вихованням, через різні життєві шляхи, які ми пройшли до зустрічі (я виросла в тіні дзвонів, особливо монастирів та скитів… Андреа, скажімо так, трохи менше), і тому після кількох років більш-менш бурхливих заручин (нам потрібен був час, щоб зблизитися і трохи гармонізувати відносини), підійшовши до «порогу шлюбу», я, зокрема, була охоплена тисячею сумнівів і страхів. Так заплутавшись, я опинився в безвиході».

«Тому ми разом вирушили в паломництво до місця поховання подружжя Кваттроккі, блаженним, яким був відданий мій батько (він завжди тримав їхню маленьку фотографію у своїй сумочці), щоб попросити у них світла та прозріння. І після повернення з цього паломництва, з ноткою сміливості, ми наважилися постукати у двері квартири у Римі, будинку, де жила блаженна пара і де на той час ще жила їхня молодша дочка Енрікетта, передаючи і продовжуючи їхнє послання, а також свідоцтво та атмосферу. З Енрікеттою цей будинок, як це завжди було з її батьками, продовжував бути надзвичайно і беззастережно відкритим для всіх. Разом – насамперед – із серцем тих, хто там жив».

«Там, у цій квартирі, нас надихнули: шлюб – це шлях до святості. Не те, щоб ми не знали цього раніше, звичайно. Теоретично, абстрактно, ми чули це твердження десятки разів на катехизації, на дошлюбних курсах, у парафії. Однак, на практиці цю істину, яку, незважаючи на те, що “звучить чудово”, “мені сподобалося”, важко реалізувати. Як, насправді, поєднати Божий абсолют, верховенство Бога, бенедиктинське “досить одного Бога”, “Quaerere Deum”, “нічого ставити перед Божою любов’ю”, яке я трохи розкуштувала завдяки моїм друзям-монахам… поруч з насиченим активним життям сім’ї? І потім – що ще складніше – як я могла зробити це з чоловіком поруч, який мав дуже мало досвіду тієї чернечої спраги Абсолюту, яку я, з іншого боку, знаходила такою потрібною? Коротше кажучи, мені здавалося, що подружнє життя, як би воно не вело нас до зосередження нашого існування навколо Бога, навпаки, розпорошило б і розщепило його в тисячах проблем, думок, зобов’язань, гонок, взаємопов’язаних графіків, повсякденного життя сім’ї. Особливо сьогодні, особливо у такому хаотичному місті, як Рим».

«У римському будинку по вулиці Depretis, однак, було ясно, що “Марта і Марія” могли співіснувати, переплітатися, гармоніювати, зливатись і змішуватись разом, без тіні протилежності. Можливо, справа в тому, що Енрікетта там, у тій квартирі, продовжувала втілювати в життя те, що святий Іван Павло II сказав про її матір у день її беатифікації: “Своїм глибоким внутрішнім світом, у простому і звичайному житті, вона дивилася на той Єдиний Центр, з якого черпала згуртовану силу”.

«А може, справа була в тому, що там, у всьому, навіть у повсякденному (навіть серед посуду, столу, кухні, повсякденних предметів Блаженних, якими досі користується Енрікетта), можна було відчути глибину віри, з якої все розглядалося та проживалося. Можливо, це було те, що Марія називала “вірністю в мінімумі”, яка виявилася у буденності цього будинку, що став свого роду пластичним відображенням його; або, можливо, це була сама Енрікетта, яка постійно змушувала нас піднімати погляд і дивитися на речі з висоти – це ще один девіз духовності сім’ї Бельтраме Кваттроккі – бути у пошуках погляду Бога; можливо, це була природність, з якою там, сидячи за одним столом, спокійно переходили від макаронів з соусом до молитви на Розарії, який Енрікетта молилася з великим прагненням; або це був той теплий сімейний прийом, який охоплював кожного, хто входив до цієї квартири, і навіть хвороба Енрікетти, навіть на останній стадії, коли вона була прикута до ліжка, не змогла ні в якому разі підірвати [бажання прийняти гостей].»

«Ми могли б також зауважити те, як Енрікетта вміла глибоко слухати, далеко не обмежуючись словами, що є ознакою усталеної звички в сім’ї, і коли була необхідність (а з нами вона була!), вона також вміла виправити; або, можливо, це було її «il fiat» [внутрішнє бажання допомогти], про що Енрікетта свідчила у всьому своєму повсякденному житті, особливо в часі старості.

Вона розказувала нам: “Потрібно з великою повагою ставитися до подій життя, на це бо воля Божа”, і розповідала, що коли її питали, в чому секрет святості її батьків, вона відповідала – вони намагалися у всьому виконувати волю Божу. […] Бог і повсякденне життя, там, у цьому будинку, були в усьому глибоко переплетені. Так переплетені, що те, що блаженна Марія написала про свої стосунки з чоловіком у брошурі “L’ordito e trama” можна сказати і про повсякденне життя цієї сім’ї з Господом:

«Після весілля ми одразу захотіли поповнити нашу сім’ю дітьми. Але хоча ми пройшли всі медичні обстеження у «Policlinico Gemelli», де нас запевнили, що все гаразд у нас обох, – дітей не було. Минули місяці, потім роки, але не було навіть тіні вагітності. Тим часом, поради та тиск з боку друзів та колег продовжували надходити – рішення для них було одне і воно було під рукою: штучне запліднення».

Але і в цьому випадку приклад сім’ї Бельтраме Кваттроккі знову просвітив нас і рішуче вказав нам інший шлях. Ми чудово знали, що наша Енрікетта змогла супроводжувати нас на весіллі, тому що її батьки майже за сто років до цього (Енрікетта померла у 98 років) вирішили не робити аборт, незважаючи на сильний тиск з боку лікарів: вагітність Марії справді була в групі ризику, і, згідно з клінічними прогнозами, якби вона не зробила аборт якнайшвидше, це була б практично вірна смерть (вони дали 99%) для них обох. Щоб врятувати хоча б життя матері, вагітність мала бути перервана без зволікання. Але, ухваливши протилежне рішення, вони довірились Божому Провидінню. Ми добре знаємо, як усе обернулося: вагітність протікала добре для матері та дочки, незважаючи на моменти тривоги та хвилювання; Енрікетта народилася цілою і неушкодженою, а потім прожила майже сторіччя поряд з батьками, ставши їхньою опорою в старості.

З цього свідчення у нас дозріло рішення довірити себе Божому Провидінню, не вдаючись до медичного супроводу дітонародження. І ми відкрили себе для усиновлення.

Ось уже три роки ми є батьками найпрекраснішої дитини, якої ми тільки могли побажати, чудової дитини – зараз вона вже підліток – який щодня змушує наші серця переповнюватися любов’ю, який змушує нас тремтіти від ніжності, якого ми, звичайно, ніколи, ніколи не проміняємо ні на яку іншу дитину у світі, чи то принц, король, імператор, геній, … чи навіть біологічну дитину. Син, через якого повністю виконались слова Ісуса: “Хто прийме одного з цих малих, той приймає Мене” (Мк 9:30-37). Слово, яке, як Обітниця, постійно супроводжувало нас, особливо на останніх етапах процесу усиновлення.

Що стосується зростання та виховання своїх дітей, сім’я Бельтраме Кваттроккі, крім прикладу сім’ї, в якій святість кожного члена, батька чи дитини, переплітається і пояснюється святістю всіх інших, залишила нам сотні сторінок дорогоцінних порад, написаних Марією (“апостольство пера”, як вона це називала).

Найсильніше, найруйнівніше умовляння, яке виникає при читанні цієї книги, – це заклик дивитися на все, включаючи дітей (!), “з висоти”, у Божому світлі, з Його точки зору, у горизонті, який ніколи не є лише матеріальним життям – яке рано чи пізно закінчується для всіх, – але чимось більшим – вічним життям.

Справжня мати – це та, яка виховує дітей для справжнього життя”, – читаємо ми у передмові до одного з її текстів (Maria Beltrame Quattrocchi, Vita coi figli, Coletti 1952). Це, звичайно, “давня” мудрість, але для нас сьогодні вона звучить “по-новому” і “нечувано”, і точно проти течії світу, школи, педагогів, суспільства та різних фахівців у галузі освіти, які у своїй турботі підштовхують дітей на все, що завгодно, але тільки не на це!

Для Марії, однак, це було настільки пріоритетне та термінове питання, що вона дійшла до того, що сформулювала мовою та в стилі того часу молитву. Це було 22 травня 1913 року, день першого Причастя її старшого сина Філіппо (Луїджі та Марія Бельтраме Кваттроккі, “Dialogando con i figli – Lettere d’amore”, том II, Città Nuova, 2007):

“Боже мій, збережи цю душу від нечистоти, нехай вона ніколи не оскверниться, торкаючись зі світом; нехай вона завжди залишається такою, як цього дня, як до цього дня, Боже мій… Швидше забери її назад, поки вона не зрадила тебе, краще загубити її на землі, ніж  знайти на небі»

З іншого боку, ми вдвох, у шаленому темпі повсякденного життя, серед тисяч термінових справ, які кричать звідусіль (дедлайни, робота, школа, педіатр, покупки, логопед, басейн, домашні завдання, піаніно), постійно ризикуємо втратити цей погляд , хоча знаємо, скільки спокою набувається і як усе повертається на свої місця, коли Бог на першому місці. Сім’я Бельтраме Кваттроккі, щоб не забувати про те, хто був центром їхнього повсякденного життя, повісила в центрі стіни їдальні домінуюче зображення Святого Серця Ісуса, “справжнього господаря дому”. Наслідуючи їх приклад, ми теж – хто набагато більше потребує покликання до цієї Пам’яті! – ми хотіли розмістити на нашій кухні великий образ Христа.

Час від часу ми також любимо знову послухати на YouTube теплий і сильний голос Енрікетти, яка на одному із записів зустрічей, проведених нею з сім’ями, кидає нам виклик:

“Тепер я звертаюся до матерів. Чи робите ви це? Чи дбаєте ви про те, щоб ваші діти постійно думали про інших, а також про Бога і Пресвяту Діву? О, якби кожна мати задумалася про духовне життя своєї дитини, яку вона взяла на тимчасове користування і за яку вона повинна дати звіт Богові в останній день суду, якби ця мати задумалася про духовне життя своєї дитини […], якби кожна мати (і кожен батько!) думали про свою дитину, як вони думають про її здоров’я, як продумують всі “хитрощі”, я б сказала, щоб вона росла здоровою, була добре підготовлена до життя (басейн, спортзал, ліки, і море, гори! Все, що може бути дано, але на формування духу чи справді спрямована вся ця увага?”

Дивитися на дитину “з висоти” означає також усвідомлювати, що вона не є нашою власністю, але належить Богу, навіть перш ніж нам, яким вона лише довірена. Те, що Роберт не “наш”, а насамперед “Його”, що він справді Дар, нам, можливо, саме як прийомним батькам, було досить легко зрозуміти. А усвідомлення отриманого Дару породжує радість та подяку.

«З моменту нашої першої зустрічі з ним (йому було трохи більше семи років, зараз йому одинадцять) нас буквально захлеснуло цунамі радості, яке досі не вщухає. З моменту появи Роберта в нашому житті були безперервні моменти емоцій, здивування та подяки: нашої, подяки Богу, за його існування, за те, що він був дано нам (а також неймовірно збережений у наших серцях Господом, незважаючи на жах, який він бачив та пережив у перші роки життя). Але й свою вдячність, подяку самого Роберта, яку він постійно, незліченну кількість разів, з найпершої зустрічі, з того моменту, коли він не міг вимовити навіть слова італійською, він все ж таки прагнув висловити. Він був вдячний за все, за очевидне, навіть за найбанальніші повсякденні речі: “Дякую, мамо, що помила мене!”; “Дякую, що забрала мене!”; “Як я міг жити без мами та тата?”. А потім, коли він почав писати в школі, над нашими головами постійно пролітали маленькі паперові літачки з посланнями любові» Іншим разом він з радістю і гордістю показував свою маленьку кімнату якомусь маленькому другові, який прийшов його відвідати: “Дивись! Бачиш, який я багатий? У мене є своє ліжко!”. Або приходила черга до комори із закусками, щоб показати: “Дивіться, скільки всього смачного я можу з’їсти!”. Всіх зворушило, коли він, ще не оформивши документи на усиновлення, запалив свічку в церкві і своєю рідною мовою помолився за те, щоб ми назавжди залишилися його мамою та татом. Але він повторює це дуже часто: “Немає нічого прекраснішого, ніж мати маму та тата”. А потім він зазвичай додає: “і бабусю також”, оскільки вона живе з нами і любить його більше, ніж ми.»

«Нещодавно наш син розповів нам, що коли він уперше отримав від нас поцілунок, він не зрозумів, що ми робимо, тому що, як він розповів: “Я не знав, що таке поцілунок. Ніхто ніколи не дарував мені його раніше”. Звичайно, потім, з такою дитиною, це практично безперервна низка поцілунків та обіймів, з виправданням, що ми також маємо компенсувати всі ті, якими ми не могли обмінятися у перші сім років!… Його вдячне здивування перед лицем усього, а тим більше перед нами, зірвало з наших очей завісу очевидності, з якою ми звикли дивитися на реальність загалом, і навчило нас дякувати разом з ним не лише за його присутність, а й за існування нашої родини. Розпатланий, сповнений недоліків, сповнений напружень і потрясінь, але прекрасний, просто за те, що він є!»

Завантажити доповідь: №5 Сім’я Луїджі та Марії Бельтраме Кватроккі – жива клітина, що провадить до святості