ДЕСЯТА МІЖНАРОДНА ЗУСТРІЧ СІМЕЙ

Рим 22-26 червня 2022 р.

Доповідь №3

Ідентичність та місія християнської родини

Доповідачі: Benoît & Véronique Rabourdin, 35 років подружнього життя.

Переклад: о. Петро Монька

Вступ

У Листі до сімей, від 1994 року, папа Іван Павло ІІ  пише: «У сучасній епосі, в котрій ми живемо, спостерігаємо великі досягнення у пізнанні матеріального світу, а також людської психології. Проте, коли входимо в найінтимніший, метафізичний вимір, то зауважуємо, що сьогоднішня людина залишається значною мірою істотою, невідомою для самої себе; а отже, і сім’я також залишається докінця невідомою дійсністю» (н.19).

Сім’я. Що може бути більш природнім? Основна клітина суспільства, середовище, де ми вчимося, будуємо відносини; вона є, або мала б бути фундаментальною основою зростання та місцем реалізації кожної людини.

Через велику кількість різного роду зовнішніх та внутрішніх загроз сім’я є покликаною, як для свого добра, так і для добра Церкви та людства, наново відкрити для себе скарб, носієм якого вона є.

Подібно як є описано в притчі про захований скарб у полі, яка запрошує головного героя продати все, покинути усе, для того, щоб купити це поле, викопати цей скарб і, врешті, жити, користаючи з цього скарбу. Знайдімо час, щоб, з допомогою Божої благодаті, розгледіти та дістатися до тих скарбів, котрі є сховані у кожній сім’ї, які можуть бути справжнім даром для реалізації місії Церкви та даром для світу.

Роздумуючи над темою ідентичності та місії християнської родини, звернемо увагу на три пункти:

І. Сім’я, дарований Богом скарб.

ІІ. Сім’я, скарб, котрий слід «викопати» та «оживити».

ІІІ. Сім’я, скарб, яким потрібно ділитися аби приносити плоди.

І. Сім’я, дарований Богом скарб.

Чого хотів Бог, створюючи подружжя та сім’ю? Що Він хотів нам сказати, втілившись, увійшовши в людське буття через сім’ю? Що таке ідентичність християнської сім’ї?

1. Подружжя – дорогоцінний знак.

В час, коли нові покоління мають труднощі в розумінні Таїнства Подружжя та все частіше з різних причин вирішують не одружуватися, до нас виникає наступне важливе запитання: наскільки ми є відкритими та дозволяємо побачити іншим те, чим є справді християнський шлюб?

Сім’я бере свій початок із подружньої пари, як це підкреслює перший розділ Amoris Laetitia, котра покликана проживати свою єдність як «дорогоцінний знак». Про який знак йдеться? Amoris Laetitia (11) каже нам, що шлюб — це дорогоцінний знак, тому що, «коли чоловік і жінка звершує Таїнство Подружжя, тоді Бог, так би мовити, “відбивається” в них, у них Він  віддзеркалює свої риси і живий характер своєї любові. Подружня пара стає іконою Божої любові до нас. Сам Бог є сопричастям любові: три особи Отець, Син і Святий Дух живуть на віки вічні у досконалій єдності. І, власне, у цьому виявляється Таїнство Подружжя: Бог із двох подругів творить одне буття». Отже, ця любов, яка має місце серед Осіб Трійці, – це те, що Бог дарує подружжю, щоб воно, в свою чергу, жило в цій любові та ділилось нею у своїх власних родинах, у Церкві та в суспільстві.

2. Подружжя – скарб, який потрібно розкрити молодим поколінням.

Коли ми відкрили цей Божий задум для нашої подружньої пари та сім’ї, ми пережили справжнє оновлення в нашому подружжі, адже ми вже одружені багато років! Усвідомлення цієї дійсності спонукало нас увійти у призадуму, захоплюючись нашим покликанням, як подружжя. Ми почали розуміти краще всю красу та глибину нашого союзу. Почали запитувати самі себе: чи справді автентично переживаємо цю єдність?

Розвиваючи думку Івана Павла ІІ із його катехези під назвою «Богослов’я тіла», можемо збагнути, що чоловік та жінка у часі вінчання є образом того, чим Бог хоче жити з кожним із нас. Таким чином сім’я і, зрештою, будь-які людські стосунки в суспільстві чи в Церкві, щоб бути в досконалій єдності, покликані бути учасниками цієї любові. Ось як це відображає молитва Ісуса перед відходом з цього світу: «Отче Святий! Заради імені твого бережи їх, тих, що їх ти мені передав, щоб були одно, як ми» (Єв. Ів. 17:11).

Усі ми походимо із власних сімей (іноді дуже зранених) та знаємо як інколи важко є переживати цю єдність… як складно беззастережно любити іншу особу… дбати про всіх (від найменшого до найстаршого), працювати над єдністю між нами, в той момент, коли відмінність іншого мені не комфортна… проте це і є Божий задум для сім’ї та спосіб життя, котрий покликаний привести кожного до освячення.

Цей скарб, захований у Бозі, і ним Він ділиться з нами, створюючи нас на Свою подобу, Він запрошує нас жити цим, знаючи, що плід, який отримає кожен, буде наповнений Божою радістю: «щоб вони радощів моїх мали у собі вщерть», як говорить нам Ісус, коли читаємо Євангеліє від Івана (17:13). Це і є Радість Любові.

Яке людське серце не мріє відчути цю радість любові? Яка подружня пара чи родина не хоче бути щасливою разом?

3. Християнське подружжя – це покликання.

Отож, християнський шлюб — це набагато більше, ніж суспільний договір, він є покликанням, «це дар для освячення й спасіння подругів» (Amoris Laetitia 72). Подружжя та їхні сім’ї запрошені Богом проживати своє покликання, роблячи Його видимим для цього світу. Коли відносини між членами сім’ї орієнтовані на «турботу один про одного», тоді любов стає видимою (втіленою) і родина дає подвійне свідоцтво: засвідчує внутрішню єдність (між членами родини) та назовні показує приклад для наслідування (свідоцтво для світу).

Важливо є переосмислити цей скарб та розкрити його, оскільки подружні пари та сім’ї, котрі переживають цю єдність в любові, є безумовно щасливими та повними плодів. Вони обов’язково приносять плоди, виявляючи їх природньо у кожному місці, де б вони не були.

Ми є свідками ефективності душпастирського супроводу, який має місце у декотрих парафіях у Франції, та котрий провадять подружні пари для «ще неодружених пар». В кінці цього шляху душпастирського супроводу багато пар, будучи зворушеними усвідомленням глибини свого покликання, до котрого запрошує Господь, просили уділити їм Таїнство Подружжя. Це свідоцтво має велике значення в їхніх серцях, у їхньому досвіді пережиття подружньої любові, розумінні її суті та її походження. Пари хочуть самі жити цією любов’ю та свідчити її іншим.

Розкриття цього дару від Бога є першим необхідним кроком для подружніх пар та родин, наступним кроком є допомогти жити цим даром. Подібно як у пошуку скарбів нам потрібні підказки, так і щоб відшукати скарб нашого подружжя теж потрібні підказки, які допоможуть нам рухатися в правильному напрямку, і допоможуть «розкопати» те, що було, в певному сенсі, «закопане» в серці нашого Таїнства Подружжя та виявити його.

ІІ. Сім’я, скарб, котрий слід «викопати» та «оживити».

Якщо сім’я є скарбом для світу, тоді як можемо укріпити її, як можемо допомогти їй сяяти яскравіше та як можемо заохотити інших відповісти позитивно на дароване Богом покликання?

Сповнені радості та добрих намірів на початку свого подружнього шляху, подруги та їхні сім’ї часто дуже швидко перенавантажують себе великою кількістю різного роду спільними та особистими обов’язками, спокусами світу та ризикують з часом перетворитись на співмешканців, котрі більш-менш живуть добре… і це, на жаль, стає для багатьох причиною розлучень.

Як, будучи подружжям чи сім’єю, проживати стосунок любові, котрий би глибоко внутрішньо об’єднував, стосунок, котрий би творив їх одним цілим? Цю єдність нам відкриває образ Бога.

Чотири «підказки» або «ключі», які допоможуть нам на цьому шляху рухатися вперед в правильному напрямку:

1. Перший ключ: перейти від споживацтва до дарування.

Найчастіше любов плутають із тілесною пристрастю, яка ґрунтується лише на тому, що ти відчуваєш, або що не відчуваєш… Проте справжня безмежна любов виходить за межі виключно почуттів чи сентиментів.

На шляху до реалізації прагнення любити по-справжньому і назавжди, нам можуть трапитися труднощі, одним із таких «камінців в черевику», який утруднює досягнення цілі, є споживацтво, виплекане нашим ego!

Усі ми можемо досвідчити нашу природню схильність бажати швидше «взяти», ніж «дати», «подбати про себе», ніж «подбати про інших». Це наслідки первородного гріха, котрі формують схильність використовувати іншого для себе, і це шкодить здоровим стосункам. Замість того, щоб «любити Бога та свого ближнього, як самого себе» як це читаємо в Єв. Мр. 12:31-33 (в цих обидвох заповідях об’єднані усі інші, каже Ісус), ми маніпулюємо та часто використовуємо нашого ближнього для особистої вигоди.

Коли ми усвідомимо, що цей фактор є присутнім у людських взаєминах, а, отже,  може бути присутнім і у нашому подружжі та сім’ї, тоді кожен із нас, згідно свого сумління, має уважно придивитися на свої стосунки один з одним… на мої стосунки з моїм чоловіком (або моєю дружиною), мої стосунки з моїми дітьми, з моїми, літнього віку, батьками, і, зрештою, з тими, хто мене оточує. Цю невеличку вправу кожен може робити незалежно від свого життєвого стану. Тоді ми зауважимо, що наші слова та вчинки є такими, що не завжди спрямовані на благо іншої людини, зрозуміємо, що необхідно виконати певного роду працю над собою, для того, щоб змінитися та полюбити іншого, як себе самого, і більше ніколи не використовувати його. Поважати його свободу та прийняти його відмінність.

Для того, щоб підсилити подружню та сімейну єдність, необхідно відкинути цей камінчик «споживацтва», бо він гальмує нас та заважає на шляху до реалізації  нашої мети!

Отож, яким чином можемо автентично переживати у своїх подружніх парах та із своїми дітьми цю єдність любові?

Христос вказує нам шлях: «Він дарує самого себе». Він дарує нам своє життя, щоб ми мали взірець правдивого Життя. Правдива любов є даром, «… немає більшої любові, ніж віддати життя своє…», це Він нам каже (Ів. 15:13) і це Він нам показує особистим прикладом життя.

Ми створені на образ Божий, щоб, подібно як і Він, дарувати іншим себе самих. Це виявляється, наприклад, у завданні батьків відносно їхніх дітей, але, воднораз, це є покликанням між подругами у подружжі, покликанням Церкви у світі.

Єдність переживається через дарування. Ми чітко розуміємо, що дарування себе самого є не умовним, але дуже конкретним, та має свій вияв у простих щоденних жестах. Більше жестів ніжності, більше доброзичливих та підбадьорливих слів, менше докорів… більше прощення між нами, між нами та нашими дітьми. (Ми усі робимо помилки, проте не боїмось визнати їх та не боїмось сказати один одному чи дітям: «я помилився, вибач», такий підхід потребує смирення і є, звісно, дуже непростим… проте надзвичайно потужним та є в силах відновити ту єдність, котра похитнулася через помилку когось із сім’ї. Що стосується нас особисто, то не минає й тижня в нашому подружньому житті, як ми переживаємо цей  досвід!)

Більше стараємося слухати один одного, більше приділяємо уваги один одному, взаємним потребам, більше стараємося послужити один одному у щоденних дрібних справах.

У Amoris Laetitia, папи Франциска, читаємо: У родині «необхідно вживати три слова. Хочу їх повторити. Три слова: прошу, дякую, пробач. Три ключові слова!» (133).  А в розділі IV Amoris Laetitia Папа запрошує нас поміркувати над «гімном про любов» із 1-го послання апостола Павла до Коринтян (13: 4-7), де описано деякі риси справжньої любові: «любов – довготерпелива, любов не користолюбна і т. д.» Таке ставлення один до одного, такі вчинки, витворюють автентичні стосунки любові, згідно Божого взірця.

Коли ми почали робити зусилля аби жити згідно даного взірця (як щирий дар себе самих), за допомогою цих конкретних слів та вчинків, ми природньо оновилися у нашій любові, нашому ставленні один до одного, так, що одного дня наш молодший син сказав: «Батьки, ви якось дивно змінилися. Стали, неначе, ще більше закоханими один в одного!»

Цієї любові, як дарування себе, котра відвертає нас від вдивляння у себе самих, та звертає наш погляд на інших членів нашої родини, аби піклуватися про них, слід вчити змалку, щодня, заново і заново, і тоді, коли вона стане видимою, вона буде надихати усіх, хто її буде споглядати, а отже і Церкву, і суспільство.

Це велика радість поширювати любов правдиву і життєносну та бачити як вона віддзеркалюється у інших.

З огляду на це Gaudium et spes (48) каже: «Сім’я буде свідчити усьому людству правдиву природу Церкви: як у взаємній любові подругів, у щедрій плідності, єдності та вірності, так і в дружній співпраці усіх її членів». А Amoris Laetitia (47) конкретизує: «Сім’я дає Церкві й суспільству цінне свідчення вірності дарові життя». Теж св. Іван Павло ІІ у Листі до сімей, від 1981 року (№14), зазначає: « Сім’я – це шлях Церкви… прагнемо тут визнати, що цей шлях, через подружнє та сімейне життя, веде до Небесного Царства (пор. Єв. Мт. 7:14). Надзвичайно важливо, щоб “спільнота осіб” у сім’ї ставала приготуванням до “спільноти святих” на Небі. Сім’я є центром та серцем цивілізації любові».

2. Другий ключ: ретельно планувати особливі події як для подружжя, так і для сім’ї.

На початку нашого подружнього шляху ми зустрічали  пари, які теж, як ми, усвідомили своє особисте покликання до самодарування, зокрема і в служінні Церкви, і організовували різні заходи для подружь на парафіях, та запрошували нас приділити трохи часу аби поділитися більш глибоко, над чим та як краще працювати подружнім парам, щоб розвинути вміння співпереживати та якісніше комунікувати один з одним. Ці речі будують нас і сьогодні, не зважаючи на те, що ми прожили вже 35 років у подружжі, адже вони є дійсно цінними.

Отож, ми приділяємо трохи свого часу для того, аби погратися якісь змістовні ігри з нашими дітьми і це є конкретним жестом, який показує їм нашу любов до них, а також вчить їх приділяти трохи їхнього часу для інших.

Свідчити відкритість наших родин до інших осіб, наприклад до братів і сестер зі Сходу, які щиро радіють цим новим зустрічам, це теж є покликанням родин, яке вчить співчуття та солідарності з іншими людьми.

Amoris Laetitia (80) говорить нам: «Любов від самого початку відкидає всі спокуси зачинитися в собі і відчиняється на плідність, яка її продовжує і виходить поза її екзистенцію».

3. Третій ключ: «Через Нього, з Ним і в Ньому…» Перебування в Бозі.

Подружжя, котрі здійснювали зустрічі для подружніх пар, запрошували нас до спільної молитви та таким чином шукали, щоб побачити, а яке місце у нашій родині займає Бог?

«Передача віри передбачає, що батьки мають реальний особистий досвід довіри до Бога, шукають Його, мають потребу в Ньому…», – розповідає нам Amoris Laetitia (287). Ми бачили такі подружні пари і, справді, вони жили тим, у Кого вірили. Їхнє свідчення зворушило нас і заохотило пережити той сам досвід.

Хіба Ісус, вирішивши почати своє публічне життя з участі на весіллі в Кані Галилейській, не показав нам своє бажання бути присутнім у серці Таїнства Подружжя? Для того, щоб допомогти перемінити нашу щоденну воду на святкове вино? Це вино (для євреїв це символ радості), яке дарує Христос, є набагато кращим, ніж звичайне, котре створене людськими руками… весільний староста є дуже здивованим… і ми, насправді, теж.

Amoris Laetitia (317) нам каже: «Якщо родині вдається зосередитися на Христові, то Він об’єднує й освітлює все родинне життя». Дуже простим способом можемо знову повернути загублену благодать; наприклад, знайти декілька  хвилин для молитви вдвох або разом із нашими дітьми, прочитати та поділитися один з одним своїми думками стосовно якогось  Євангельського уривку, взяти участь у реколекціях, які заохочують нас до плекання родинної молитви…

Сьогодні, коли наші діти самі вже є батьками, ми бачимо, що вони так природньо передають це щоденне життя з Богом своїм дітям. Ось як, інколи, один із наших чотирирічних онуків під час трапези говорить нам: «а ми забули подякувати Господу!» Ось так до порядку закликає нас наш онук! Також, коли він зустріне когось незнайомого на вулиці, то відходячи каже: «До побачення, пане, люблю Вас»… залишаючи свого співрозмовника здивованим і зворушеним! Дитина – це губка, котра вбирає і повертає назад те, що отримала. З середовища, сповненого любові, де дитина знає, що її любить Бог і її батьки, вона природньо поверне цю любов у суспільство, в котрому зростає.

Отож, Бог, котрий є джерелом тієї любові, що об’єднує, через ці прості жести та через спільні сімейні молитви, зрошує наші серця і серця наших дітей своєю Любов’ю. Видимими плодами подружніх пар та родин, які живуть у спільноті любові, до котрої вони покликані, є радість та мир.

4. Четвертий ключ: наново роздмухати полум’я.

Ми знаємо, що вогонь потребує дров і повітря, щоб продовжувати горіти, інакше він гасне!

«П’єр та Софі, котрі були одружені 12 років, вирішили розлучитися, бо не бачили більше рації жити разом. Одна пара сказала їм: «Можливо, ви загубили якісь інгредієнти з рецепту, тому він зараз не є настільки добрим і смачним для вас, як колись?» Ця пара запросила їх із сім’єю провести разом родинні вихідні, піклувалася про них та їхніх дітей. Під час цих вихідних вони експериментували, серед іншого, досвід молитви, спілкування, прощення… і ось ця запрошена пара вирішила віднайти спільний життєвий шлях, розпочати все з чистої дошки, щоб дати один одному шанс знову розпалити вогонь їхньої любові. Минулого року їм вдалося досягти цієї цілі. З їхніх щасливих обличь та очей, котрі світяться від щастя, нам вдалося зрозуміти, що цей новий подих оновив їхні родинні стосунки.

Багато подружніх пар страждають і в сьогоднішньому дні розлучаються, тому що їм критично бракує «дрів» аби підтримати вогонь стосунків і рухатися разом вперед. Рана розлучення розбиває серця, особливо дітей, і дуже часто вона віддаляє членів сім’ї від Бога та Церкви. Подбаймо про подружні пари та родини в наших парафіях та єпархіях!

Не тільки під час підготовки до вінчання, а й і у будь-якому віці можемо підзарядити батареї, зміцнити стосунки і отримати плоди із подружнього скарбу.

Де можемо знайти місце, щоб зустрітися, засвідчити та передати суть подружнього скарбу? Будьмо креативними, подібно як та подружня пара, котра, з допомогою свого парафіяльного священика, організувала таку подорож на сімейні вихідні.  Просімо Святого Духа, аби Він надихав на ідеї та давав силу їх реалізовувати.

До цих перших двох етапів «Віднайти скарб» та «Дати ключі» до подружнього скарбу, аби допомогти подружжям жити тим даром, котрий є захований у серцевині їхньої подружньої та сімейної любові, теж додамо «Ділитися та передавати» цей скарб іншим.

ІІІ. Сім’я, скарб, яким потрібно ділитися: Місійне покликання подружньої пари та родини.

Цей скарб християнської родини слід висвітлити. Радість, котру несе собою любов, долає бар’єри та лікує усіх, хто збився зі шляху або є самотнім. Тому слід з одного боку «розбудити» сім’ї, щоб вони були свідомі свого дару, який вони представляють в Церкві, як ми читаємо у Amoris Laetitia (290); з іншого боку, важливо аби Церква навчилася цінувати ті дари, якими Дух Святий обдарував сім’ю, та визнала важливу роль родини у місії євангелізації: родини покликані бути «домашніми церквами й, водночас, євангелізаційною закваскою в суспільстві».

1. Перша місія подружжя – дарувати життя і виховати.

Причому в процесі цього виховання християнське подружжя має подбати про духовний зріст, аби те «гірчичне зерно», посіяне у кожній з дитині у день їх хрещення, мало силу зростати та досягло своєї повноти. Дуже часто ми, батьки, більше звертаємо свою увагу на академічну освіту наших дітей та через непевність або відсутність особистих переконань ми делегуємо іншим особам передачу віри нашим дітям: катехитам, парафії, школі. Це добре, проте не достатньо. Найперше віра має передаватися від батьків: «По всі дні життя твого, щоб ти сам і твій син, і син твого сина, пильнував усі установи і заповіді Його… Ти накажеш про них твоїм синам і говоритимеш про них, сидівши в хаті й ідучи в дорогу та лягаючи й устаючи…» – так ми читаємо у книзі Второзаконня (6:2-7). Дитині, чия віра «замішана в сімейному тісті», буде згодом легше свідчити свою віру. Церква потребує покликань, котрі зроджуються у горнилі сімейної віри, аби могти нести світло Євангелія поміж народи.

2. Друга місія: бути у цьому світі маяками.

«Ви світло світу», каже Ісус у Єв. Мт. 5:14-16, «не запалюють світла та не ставлять його під посудиною, лише на свічник,.. Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі». «Християнська сім’я покликана свідчити почуття правдивої любові як настанови щирої турботи про інших і безкорисливого служіння їм, а особливо найбіднішим і потребуючим»,  – про це ми чуємо у Апостольському повчанні Familiaris Consortio (37) Івана Павла ІІ. Ми покликані відкрити навстіж двері свого дому та не бути байдужими до того, що відбувається в суспільстві, ділитися даром своєї віри.

Подружжя та сім’ї, які намагаються жити цією справжньою спільнотою і намагаються йти вперед без знеохочення, довіряючи себе Божій милосердній любові, природно виявляють те, чим повне їхнє серце, у різних суспільних активностях  виглядають для інших людей наче маяки на шляху. На них бризкають бурі (на жаль, усі сім’ї переживають різного роду труднощі), але вони залишаються непорушними, адже вкорінені в довірі до Бога. Маяк не є поглинутий морем (символом смерті), і продовжує яскраво світити, вказуючи шлях до пристані. Він є світлом надії для тих, хто прагне віднайти свій шлях, є підтримкою та дороговказом у нинішньому споживацькому та жорстокому світі, він є символом, що любов є сильнішою та завжди перемагає, що вона може бути на все життя, що вона є джерелом життя та щастя.

3. Подружжя та родини покликані бути місійними

Вже у 1981 році Familiaris Consortio (50) каже: «Оскільки християнська сім’я – це спільнота, у якій Христос оновив зв’язки вірою і Таїнствами, то її участь у післанництві Церкви має здійснюватися спільнотно: супруги разом – як пара, батьки і діти – як сім’я повинні жити своїм служінням для Церкви і світу».

а) Взаємодоповнюваність життєвих станів у місійному покликанні є поширена та необхідна для того, щоб бути більш успішною, і в цьому ми переконуємось вже багато років із священиками, богопосвяченими особами та мирянами, з котрими здійснюємо різні місії. Власне, як молодь може в доступніший спосіб євангелізувати молодь, так теж і подружні пари можуть більш ефективно давати особисте свідчення віри іншим подружнім парам.

Святий апостол Павло це добре розумів, саме в його оточені зустрічаємо подружню пару Акилу та Прискилу, котрі стали євангелізаторами. У ранні часи Церкви Євангеліє поширювалося по всьому тодішньому Середземноморському світі теж завдяки місіонерській праці подружніх пар. Як зазначив папа Франциск у своєму слові до Трибуналу Священної Римської Роти від січня 2019 року: «Ми вражені та зворушені від слів глибокої вдячності з боку ап. Павла за ту місіонерську працю цього подружжя. І водночас маємо визнати, що така синергія є дорогоцінним даром Святого Духа для цих ранніх церковних спільнот».

б) Місійний вимір Таїнства Подружжя

До місійного покликання свідоцтва віри, котре випливає із загального священства усіх охрещених, можна додати для подружніх пар ще одне покликання, котре походить з Таїнства Подружжя. Ідентичність подругів є охарактеризована таїнством, у якому вони беруть участь, а особливі таланти притаманні кожному із них взаємозбагачуються один одним, творячи досконалу сутність та одне тіло.

Через Таїнство Подружжя Пресвята Трійця присутня у подружжі: Отець їх єднає, Син їх спасає та дарує «життя в Ньому», Святий Дух дарує їм запал до місійності.

У формі уділення Таїнства Подружжя благословення священиком, котре до Івана Павла ІІ виявлялося через звичайну молитву з піднятими вгору руками, трансформується на простерті руки над подружньою парою, з «освячувальною» молитвою, котра містить заклик до місійності. Сьогодні Церква потребує подружь, котрі б реалізували цей дар, який був подарований їм як можливість свідчити та ділитись спільною вірою.

в) Місійний заклик є до усієї подружньої пари разом, а не лише до когось одного із подружжя чоловіка чи дружини. Місія подружньої пари – це більше ніж добре злагоджений механізм між чоловіком та жінкою у проголошенні Євангелії, це свідчення спільнотного життя, котре випромінює силу того, чим живе.

Тому Amoris Laetitia (200) нам каже наступне: «Отці синоду наголошували, що християнські родини, з огляду на благодать Таїнства Подружжя, – головні об’єкти душпастирства родин, передовсім тому, що несуть «радісне свідчення подружжів, родин і домашніх церков».

Парохії, наважуйтесь залучати подружні пари, чоловіків та жінок, до спільного служіння. Подружні пари, наважуймось давати свідоцтво віри в один голос – разом, як одне подружжя.

Не бійтеся, блиск любові, над котрою ви працюєте, зробить вас ще чарівнішими. Подружні пари природньо розкривають красу та силу таїнства, яке їх єднає, та ведуть за собою інших молодих осіб, котрі, в свою чергу і у свій спосіб, хочуть послужити Церкві. Не відмовляйтеся від можливості здійснювати служіння разом, думаючи, що ви на таке не здатні. Усі ми маємо певні таланти та обмеження, і Господь про це знає, проте довіряє нам та кличе нас бути Його учнями-місіонерами.

д) Плоди місійної діяльності подружньої пари та сім’ї

«Даючи, отримуємо», – каже св. Франциск з Асижу. Для нас, подружж, можливість разом послужити є благородним ділом, яке приносить багато добрих плодів для нашої подружньої пари та для сім’ї назагал.

Перше – це захоплююче відкриття талантів один одного, котрі можемо побачити краще, коли виконуємо якесь служіння разом. Це захоплення талантами один одного живитиме нашу взаємну любов.

Ця місіонерська праця має будуючий фактор, адже ми зростаємо разом, подивляємо разом ті скарби, якими ми є багаті та котрими ділимось в часі нашого місійного служіння. Радість, отримана від спільного служіння в ім’я Господа, збагачує наші стосунки та дає сили зростати далі.

І на сам кінець, наші діти, які беруть участь разом із нами у певних служіннях, вчаться невимушено дарувати себе іншим, вчаться тримати рівновагу «ad intra – турбуватися про свою родину, та ad extra – вміти послужити іншим», це вміння буде часто їм потрібне в майбутньому для реалізації місії Церкви. Це те, що підкреслює Апостольське повчання Christifideles Laici (62) словами: «Чим більше усвідомлення християнських супругів та батьків у тому, що їх “домашня Церква” бере свою участь у житті і місії Вселенської Церкви, тим більше у їх діях розвивається “суть Церкви” та відчуття того, якою гарною річчю є віддача своїх сил на службу Божому Царству».

Підсумки

На завершення поділимося з вами свідченням, котре ми пережили у своїй сім’ї та яке показує, які гарні плоди можуть мати подружні місії, не лише для подружь, до яких ми промовляємо, а й для нас самих.

Я виріс в гірському селі в Франції у католицькій сім’ї, моя мама була практикуючою християнкою, мій батько, натомість, був формальним християнином, не мав надто багато знань про Бога, можливо найбільшим його знанням було те, що Бог дійсно є. Він приходив на богослужіння з обов’язку, стояв далеко в кінці церкви, ближче до органу, але ніколи поруч з дружиною чи дітьми. Моя мама часто ходила до церкви, навіть, на думку батька, занадто часто. Їхнє подружнє життя було важким та було побудоване на різних підходах, так що в один момент постало питання про розлучення. Все здавалося зруйнованим і їхній спільний життєвий шлях здавався завершеним. Проте їм трапилося, невідомо яким чином, взяти участь у «сімейних зустрічах», які дали їм ключі як можна відновити спільний життєвий шлях, а також поділилися тим, наскільки можуть збагатити стосунки спільні подружні активності.

Поволі розпочалася праця над відбудовою та возз’єднанням подружжя. Замість сварок за спільним сімейним столом предметом обговорення стало ділення, як організувати літургійний гурток та інші парафіяльні заходи. Мій батько, бачачи переваги їхнього спільного служіння в парафії, почав заохочувати інші пари, котрі не приходили з різних причин до Церкви, приєднуватися до них. Це було неймовірним бачити, коли той, хто був молодим і казав мені, що Церква – це для жінок та для окремих чоловіків, котрі хочуть стати священиками, став наріжним каменем в парафії та місіонарем.

Він помер два роки тому, на 55-му році подружнього життя, проте в пам’яті моїх дітей  бабуся та дідусь залишилися, як маяк, котрий вказує їм шлях: об’єднані, щасливі, готові, щоб разом послужити Господу, тримаючи разом руки на Святій Літургії, коли промовляють «Отче наш».

«Церква – добро  для родини, і родина – добро для Церкви», – так читаємо в Amoris Laetitia (87).

Сьогодні дякую Богу за усіх мирян та священиків, котрі опікуються подружніми парами та родинами, допомагають їм зміцнювати та вдосконалювати їхню любов, заохочуючи їх до місійності. Як пригадує нам Amoris Laetitia (1): «християнське послання щодо родини – це справді добра новина», отож допомагаймо подружнім парам та родинам укріплювати свої стосунки, допомагаймо їм зростати в правдивій любові, даваймо свідчення цього родинного покликання до спільноти любові, адже сьогодні молоде покоління потребує розуміти правдивий зміст цього покликання, для того, щоб стати учасниками цієї подружньої мандрівки.

На завершення запрошуємо помолитися разом до Пресвятого Серця Христового за усі подружні пари та родини у світі, а особливо за ті, котрі сьогодні мають на своєму шляху різного роду труднощі, та довірити Йому їх усіх: «Пресвяте Серце Христове, тобі ввіряємо усі ці родини, та покладаємось на Тебе!» Амінь.

Завантажити доповідь: №3 Ідентичність та місія християнської родини